Вижній Березів

Села Березовії беруть свій початок у давні часи. У Березівській кітловині знайдено кам'яні шліфовані сокирки доби міднокам'яного віку, римські монети 1—4 ст.. Далекими предками березунів могли бути білі хорвати та вихідці з придунайських земель, які прибували в Галичину під натиском кочівників. Про княжу добу свідчать назви урочищ: Княжий ліс та Княжа гора в Середньому Березові. За адміністративним поділом польської окупаційної влади Березови у 15 — 17 ст. належали до Коломийського повіту Руського воєводства. Перша писемна згадка — 1412. 1470 Березів розділився на Горішній і Долішній. Так звану «коломийську сіль» в 13 ст. варили і в Березові. На початку 17 ст. територія, де була солеварня, — баня виділилася в окрему адміністративну одиницю — Баня Березівська. 1482 року двадцять шість давніх боярських родів перейшло в стан української шляхти (нобілітація) і всі отримали додаток «Bzezowski», який фігурує в сучасних історичних джерелах у польському звучанні Березовський, а не Березівський, як повинно б бути. Засилля поляків призводить до того, що вони намагаються перейменувати Березів на «Берешів», «Брешово» та «Бжозов», а то й зовсім вигнати шляхтичів Березівських з їхнього родинного гнізда. Березуни розпочали боротьбу проти окупантів. Вірогідне припущення, що саме вони творили офіцерський корпус і штаб армії повстанця Івана Мухи (1490—1492). Після поразки повстанців у польський полон потрапили Василь Урбанович, Михайло Білавич, Іван Перцович, Петро Будурович та Григор Ґеник-Березівський. Суд засудив їх на кару смерті, конфіскував маєтки та позбавив шляхетських гербів. За участь у битві під Хотином 1509 на боці волохів проти поляків були позбавлені шляхетських титулів і позбулися маєтків березуни: Івашко Арсенич, Григор Дрогомирецький, Григор Фіцич, Гринга Ґеник, Михайло Романчич, Сень Малкович, Фича Лазарович, Андрій Кузич та Стефан Симчич. У Визвольній війні 17 ст. під проводом Богдана Хмельницького у полку Семена Височана воювало проти поляків багато березунів і 1648 Лесь Жураківський-Березівський, якому було 36 років, командував частиною війська. Мав під собою 15 тис. вояків, квартирували в Отинії (тепер Коломийсьго району Івано-Франківської області). Під контролем Леся були замки на Покутті й Гуцульщині. Після поразки повстання увесь штаб Леся засудили па кару смерті, позбавили маєтків і шляхетських прав. Польська влада жорстоко помстилися березунам за участь у антипольському повстанні. Польський історик Домбковський писав, що шляхтичі Березівські були тверді люди, які міцно стояли «при своїй українській народності і на своїй землі». В останні часи першої польської окупації занепадає славне березівське чумацтво, у КМНМГП експонується дерев'яний чумацький віз (18 ст.) з Вижнього Березова. У великий васаг (3,5x2,5x1,5 м) з високими крижаницями, щільно обшитими дошками, можна було вмістити понад одну тонну солі. На Коломийщині в зв'язку з цим і досі побутує прислів'я «Тримаїсі, як березун воза». 1811 за поділом нової окупаційної влади — австрійської Березови належать до Коломийської округи, у 1898—1934 ці села перейшли до Печеніжинського повіту, упродовж 1934—1956 — знову до Коломийського повіту, а в радянські часи — Коломийського району. У радянський час березуни працювали в Коломиї у системі торгівлі, освіти й медицини, у час відродження України березуни активні в громадсько-політичному, культурно-мистецькому житті Коломиї, у релігійних справах УГКЦ.