Потуторів

...А в літню ніч закумкають жаби, Як розгуляють жаб’яче весілля, То все навкруг в тобі загомонить Із запахом квіток, садів і зілля... Було колись... Та нині пам’ять лиш, Бо час зумів усе це зруйнувати. Глянеш на вільхи — сіткою рови — Природу знищив злий меліоратор. Нема тепер ні чаплі, ні чайок, І журавлі уже не прилітають, Лиш бур’яни цвітуть. В тім свідок Бог. Ось так красу в нас нелюди вбивають. Зникли джерела, міліють криниці, Звузилась річка, не почуєш жаби. Лиш млин стоїть, з турбіни сміючись, — Електрикою крутить вальци* звабно. Не раз, згадавши юність тут свою. З очей змахну сльозу безсиллям плоті: Були мудріші люди в давнину — Мов осуд кину на мінорній ноті. ...Якщо ти будеш у моїм краю, Згадай про мене в цю хвилину, друже. Ти випадково тут, а я люблю, Люблю село своє і край цей дуже.