ГІМН ОЧЕРЕТЯНИХ ХЛОПЧИКІВ

В березні 2011 року вийшла збірка придніпровської поезії «Гімн очеретяних хлопчиків», що об’єднала під однією обкладинкою вісьмох авторів з двох сусідніх міст: Запоріжжя (Олесь Барліг, Сана Праєдгарденссон, Юрій Ганошенко, Тетяна Скрипченко) і Дніпропетровськ (Станіслав Бєльський, Максим Бородін, Інна Завгородня, Андрій Селімов). Книга репрезентує спектр літературних традицій, що утворюють між творчістю авторів найдивовижніші зв’язки. Скажімо, дніпропетровці – Бородін, Селімов і Бєльський вписуються в спільну канву поезії парадоксу, деконструкції звичної картини світу, в якій народжується нові, непроявлені, ледь не трансцендентні причинно-наслідкові зв’язки. Безумовно, в цьому близька для них запоріжанка Тетяна Скрипченко. Витоки її стилю варто шукати в традиціях непідцензурної російській поезії (зокрема, постконцептуалізму) і американської поезії другої половини 20-го століття. Разом з тим певну спорідненість красного письменства знаходимо у Юрія Ганошенка і Інни Завгородньої, що асоціюється з поміжів’ям львівської поетичної школи та поезією станіславського феномену. І зовсім відмінні за своїм стилем подружжя Олесь Барліг і Сана Праєдгарденссон. Сана – симпатик неомодерністської, декадентської поезії, вкоріненої в реалії європейського й американського контекстів. Олесь – представник покоління так званих «двотисячників» в сучасній українській літературі. Його вірші можна поділити на дві групи: трансформація поетичних практик дев'яностників, в якій зникає пафос декларації. Й відсторонена, дистанційна фіксація дійсності з вибудовуванням ланцюжків між різними за своїм походженням культурними кодами. Важливим є й те, що книжка присвячена двом Володимирам – Селіванову й Кльону – літераторам, які пішли з життя. Обидва вони були не тільки поетами, а й акумуляторами літературного життя навколо себе. Символічно, що Влад Кльон народився в Запорізькій області й помер в Дніпропетровську, а Володимир Селіванов за півроку дзеркально відобразив в цьому його долю, народившись в Дніпропетровській області й померши в Запоріжжі. Відкритою для читацьких інтерпретацій залишається назва збірки, що за словами з одного з упорядників книги Станіслава Бєльського, «була інтуїтивно обраною з багатьох варіантів». Вона відсилає до однойменного вірша Олеся Барліга й наголошує на певній нелегальності та ненормативності поезії авторів для загальної пострадянської «очеретяної» (провінційної) літератури, хворої на анахронічні фантомні болі. Все це підсумовує анотація до книги: «У радянські часи існував проект по об’єднанню двох міст – Дніпропетровська й Запоріжжя – у величезний мегаполіс, рівний за розмірами з Нью-Йорком або Токіо. Ті часи пішли в небуття, залишивши кожного з нас віч-на-віч із неясним майбутнім. Ця книга присвячена двом поетам, що пішли від нас, для яких ці міста були рідними, вони є першою цеглиною в новій картині світу, тендітним містком над ревучим ХХІ століттям. Не випадково авторів у цієї книги рівно 8, а не 7,5, або 8,2. Це символічно. Якщо покласти цю книгу на бік, вийде нескінченність – нескінченність поезії й споглядання. Якщо прочитати цю книгу, все стане зрозумілим – навіть те, що неможливо зрозуміти»